Не дарма кажуть: про будь-що (чи то людина, чи предмет) не судять за обгорткою – варто зазирати всередину. Так само й Луцьк: на перший погляд – гарне й затишне містечко. Тільки-от… Навідавшись у закутки, можна побачити багато речей, далеких не те що від естетичних канонів, а й від елементарних зручностей.
Вулиця Сенаторки Левчанівської. Першої жінки, що свого часу представляла Волинь у Сенаті Речі Посполитої. Хоча до 2007 р. ця частина міста носила ім’я Медведєва – радянського полковника, командира партизанських загонів часів Другої світової війни. А якщо ще більше заглибитися в історію, то дослідники минувшини припускають, що тут проходила перша черга міських укріплень за Глушцем і що вулиця була прокладена по засипаному оборонному рову приблизно у кінці 15 чи початку 16 ст., пишуть Вальдемар Пясецький і Феодосій Мандзюк у книзі «Вулиці і майдани Луцька». Першої назви не збереглося, втім у 18 ст. її нарекли Тринітарською, оскільки тут звели свій монастир тринітарії – католицький чернечий орден, що збирав кошти для викупу полонених християн із мусульманської неволі. Потім вулиця кількаразово змінювала ім’я.
То був короткий екскурс у історію, а тепер – про сучасне. Власне, навіть не про саму вулицю, що нині носить таку промовисту назву, а про одну, далеко не «сенаторську» будівлю, котра недавно впала в журналістське око. Причому, відразу й не побачиш серед добротних споруд старої обдертої хати. Бо «з обличчя» будинок, який розташований майже навпроти військового шпиталю – красунчик: на першому поверсі розмістилася приватна стоматологічна клініка. А от яким чином використовується решта приміщення – невідомо. Завітали до медустанови та запитали. Жіночка у приймальні видала:
– Нічого не маю права говорити, я на роботі.
Сучасні майстри не доклали рук до другого й третього поверхів, тож архітектура красномовно свідчить про поважний вік будівлі. Окрім того, викликають подив розташовані на другому поверсі двері. Та найбільший «краєвид» – по той бік. Варто лише пройти вузеньким провулочком поміж будинком і розташованим поряд канцелярським магазином – і опиняєшся в нетрях. Статна споруда перетворюється у занедбану халупу, схожу на сільський хлів поганого господаря. Чи мешкає тут хтось? Хтозна… На обох дверях – старі замки. Запитати – нема кого, бо єдині сусіди – мешканці на вигляд елітної поверхівки, в котру просто так не потрапити. Чіпляюся із запитаннями до звичайних перехожих:
– Колись в одній із квартир проживала бабуся, та давно її не бачила. Може, померла, – каже одна з жінок.
Згодом пригадує, що колись тут мешкала молода дівчина:
– Якщо не помиляюся, працювала в піцерії.
– Влітку бачив, що хтось сидів на сходах, – оповідає дідусь. – А останнім часом нікого не зустрічав.
Коли навідалися до обійстя вдруге, знову «поцілували» замок. Нас зустріли ті ж дерев’яні сходи, трухлявий а-ля балкон та розвішена на мотузці червона килимова доріжка. Шкода, що не було господарів (якщо вони існують), котрим можна лише поспівчувати, бо цікаво, як живеться у таких, як для міста, доісторичних умовах.
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото Романа УСТИМЧУКА.