У той день, коли діячка німецького міжнародного руху єврейського походження Клара Цеткін на ІІ Міжнародній конференції жінок-соціалісток озвучила ідею щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день на знак солідарності представниць прекрасної статі у боротьбі за політичні, економічні та соціальні права, баби Галі ще й на світі не було. Вона народилася на 27 літ пізніше, а про 8 Березня дізналася ще літ через надцять… Правда, що таке «жіноча доля» зрозуміла змалечку. Ні Кларі Цеткін, ні Розі Люксембург таке й не снилося.
Вона знову встане о 7-й… Доки за вікном білі сніги, може собі таку втіху дозволити. Поки накидатиме на посивілу голову шерстяну хустину, вуста шепотітимуть вранішню молитву. Загляне в «хату», бо сама спить у боковій кімнаті, щоб дві великі кімнати у старенькій оселі тримати у красі та порядку. Пробіжить очима по старих і не дуже знімках, увінчаних рушниками. Один із них у кутику вже оперезаний чорною стрічкою, на інших – син. Отой, що оперезаний чорним, – її Натоль. Колись він першим встигав привітати з 8 Березня. Тепер же перший завжди син. Телефоном. Із далекої Москви…
…Вкинувши за щоку скоринку домашнього хліба, баба Галя чимчикує надвір. Вхопила відро, нарихтувала поросяті «сніданок» – і вперед. Кішка до ноги тулиться, пес ланцюгом вистукує, намотуючи кілометри довкола старої буди, гуси собі, зачувши хазяйку, жвавішають… За годину Галина Григорівна усьому раду дає. А тоді – запарить гарячого чаю, візьме в руки рамку з фотографіями, на яких онуки-орли, і буде слухати. Слухати тишу, слухати, як втомленими жилами струменить кров, слухати, чи не задзвенить у кишені старої маринарки мобілка. Сьогодні ж – 8 Березня.
Галині Щербик – 76. На колишньому хуторі Біла Глина, що тепер перейменований у сільську вулицю, але й досі – далеченько від населеного пункту, вона – одна з 12-ти жінок. Більшість хуторянок – сивочолі. І доки на полях лежать сніги, вони за межі свого подвір’я виходять рідко. Ось і напередодні 8 Березня, коли вирішила навідатися до баби Галі, я так само, як і вони, звернула з дороги на Білу Глину просто у білі сніги. Добре, що бабина хата – друга від початку. Але й до неї ще треба було добиратися крізь вітри і кучугури. Якась гарна людина вже отак цього ж дня чимчикувала. Тому йшла «по сліду». Брела й думала: отак і доля жіноча переважно стелиться витоптаними якимись вищими силами слідами, і тільки одиниці знаходять сили обирати свою стежину й торувати її самотужки. Моя героїня долі не перечила, а та її не милувала.
Взялася за клямку – і пірнула у сіни. Ще одна клямка – і я вже в минулому: рушники, лавки, стіл, дбайливо встелений скатертиною, на якому самотньо спочивають окуляри, газета, фотографії на всіх стінах:
– Бабо Галю!… Ви є? Агов!!!
У хаті стояла тиша. Хвилини за дві гукнула знову: ні від хати, ні до неї жодних людських слідів у снігах, тож де могла бабця дітися? Звідкілясь раптом почулося шарудіння.
Ага! Баба Галя на горищі хазяйнує. Допомагаю їй зняти з гори відро горіхів. Сама ж господиня ще досить вправно долає східці старої порепаної драбини. Струшує з фартуха порох:
– Це я собі роботи набрала, – усміхається й на горіхи показує. – Чого буду так сидіти? Лупитиму.
Слово за слово – і ми з бабусею, обклавшись старими світлинами та горою давніх листівок, в’яжемо розмову. Поміж тим Галина Григорівна рихтує сніданок: підсмажує вареники, нарізає сало й домашню ковбасу, викладає на тарілку сирну запіканку з вишнями… Я дивуюся: невже хочеться старенькій оце все готувати???
–У вас що: гості будуть? – нескромно запитую.
– Ні, дитино, я завжди так. А чого лінуватися? А може, яка добра людина загляне? То що ж: коли сама, то вже хіба не хазяйка?
Уже потім з’ясується, що чимало літ Галина Григорівна відпрацювала у їдальні: дошкільнятам готувала, трактористам в поле обіди возила, тому в кухні толк знає. І до людей – тиха, щира, привітна. Такою, каже, має бути жінка. Бо, як свято вірує баба Галя, головне жіноче покликання – любити. Людей, білий світ, когось конкретно – усіх і усе, запевняє, треба любити. Вона прожила за цим правилом увесь вік. А ви судіть: чи стало воно формулою жіночого щастя…
Перший найяскравіший дитячий спогад 76-літньої Галини Щербик – про те, як… плакала корова.
Вона й сьогодні плаче, коли це згадує. Тільки-но до школи пішла, як батько пропав безвісти на фронті. Вдома – мама і старший брат. Війна. Поляки спалили цілу вулицю у рідних Залісцях (Рожищенський р-н). 45 хат – дотла. Так, каже бабця, відомстили за те, що поруч у лісах були «хлопці». Горіло все, хто міг – втік. Прийшли під ранок, а на місці хати – тільки купа соломи, яку вогонь не захватив, і корова.
– Стоїть, жує солому і дивиться нам в очі. Дивиться і… плаче. Повірте: живі сльози!!!
Перебралися на деякий час до діда з бабою – на Білу Глину. Хату відбудували. Вернулися. Зимували в новобудові. Ночували на підлозі, на одній перині спали, іншою накривалися. До ранку перина памороззю вкривалася. Так холодно, як тоді, Галині Григорівні не було ніколи. Тому зараз, які б сніги не замели хату, всередині все одно – рай. Однієї ночі до хати через вікна вдерлися злодії:
– Мені наказали під ліжко лізти. Брат теж сховався кудись. Мати кричала по-чорному… Вилізла з-під ліжка, коли все стихло. А мама – в крові… Холод, ніч, а я – бігом до бабусі. 20 кілометрів, людойки! До сих пір не знаю, як бігла. Постукала і вікно, кажу: «Маму зарізали, треба в лікарню!». Її завезли тоді в лікарню, але за три дні все одно померла, – розповідає Галина Григорівна. – Ой-йо-йой… Набачилася всякого.
Відтоді жила біля бабусі. Тут, на хуторі Біла Глина (нині Веселівської сільської ради Луцького р-ну), дівувала. Вчила танцювати у клубі місцеву молодь. Вправну танцюристку хотіли до Луцька забрати. Може, виросла б у відомого хореографа, але бабуся не пустила. А згодом вона й долю свою зустріла – Натоля.
– Я його сперва не любила. Ходив. Помагав нам. А потім… звикла, – коротко і ясно описує жінка свої дівочі емоції.
Із трьох дітей Натоля й Галини живий тільки середульший – Михайло. Нині – мамине щастя, втіха, надія. Слухняним ріс, розумний. Хоча батько був проти – поїхав учитися в Москву. Ненька ж не перечила, бо понад усе хотілося, аби син ліпше жив, кращої долі зазнав. Так сама себе прирекла все доросле життя виглядати його у вікна старої хати на Білій Глині. Михайло Щербик зумів здійснити мамину мрію. Років кілька тому на сторінках «Волинської газети» в публікації «Син у Думі, мати у задумі» ми розповідали, як чоловік, що займає не останні посади у сусідній Російській Федерації (на рівні Госдуми), допоміг газифікувати цілу віддалену вулицю заради того, щоб матері, котра там мешкає, було затишно. Михайла у Веселому і знають, і поважають. Приїздить раз у рік, неньці допоможе, земляків не цурається. Ось торік завалилася стара літня кухня на батьківському подвір’ї – не став ремонтувати: миттю знайшов робітників, які звели поруч із хатою невеличкий сучасний будинок. Тепер це – красномовний орієнтир у пошуках хати баби Галі, що промовисто дисонує зовнішнім виглядом на фоні батьківської домівки, одна половина якої фарбована червоним, інша – жовтим, а вікна від старості мало не до самої землі поприсідали.
– Боже, як піч розвалили, то я плакала! Бо як буду без печі? А потім таку кухню вистроїли, баньку, туалет – усе там є. А зверху – кімнатки, щоб як приїдуть, то можна було і з дітьми не тіснитися. А з іншого боку така веранда, чи як воно називається. «Тут, мамо, – казали мені, – буде зимній сад». Я не знаю, що воно таке, але вазонів насадила, – радіє ненька.
Багряні калачики та різдвяники виглядають із вікон на чорно-біле поле (бо весна потроху до Білої Глини добирається). А Галина Григорівна вже живе Великоднем. Бо на Паску таки приїде син. Може – сам. А раптом ще й із онуками?! Владислав, Ігор та Гліб – уже дорослі парубки. Один уже й правнучка бабусі Галі подарував. Але всі там – у Москві. А вона – тут. Жде.
І 8-го Березня теж буде ждати. Син зателефонує. Батюшка навідається. А дивись, за доброї погоди й товаришки з Білої Глини зійдуться. Баба Галя холодцю зварить, пирогів спече. Не таких, як колись у дитинстві – з буряками та вишнями, а пухких, солодких. Хоча солодшого, ніж ті, колишні, вона нічого ще не куштувала. До слова, запитую, чи вважає вона 8 Березня святом:
– А чого не свято? Скільки тої жизні? Треба, щоб свята були. Раніше ніхто того не відав, але вже як на роботу пішла, то завжди мене вітали. Чекай-но, зараз принесу откритки. Трохи вже попалила, а деякі шкода… – і баба Галя виносить з кімнати торбу з колишніми листівками.
Справжній раритет. «Слава совєтским женщинам!» Тюльпани. Кремлівські зірки. По той бік – теплі слова від рідних людей. 1966 рік, 70-й, 74-й, 86-й…
«У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який у першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання загалом і відповідно до соціалістичних поглядів. Жіночому дню слід надавати міжнародного характеру, і всюди його мають старанно готувати», – йшлося у резолюції Клари Цеткін, виголошеної в Копенгагені 1910 р.
Це вже потім жінки (чи чоловіки?) трансформували цей день у свято ніжності та краси. Баба Галя над цими паралелями не задумується. Ніколи. Бо поки думатимеш – день збіжить. А там знову треба за відра, курей-гусей чи порося братися. Свої хазяйські клопоти вона не має можливості перекласти на когось іншого хоч на один день. 8 Березня на календарі чи – ні.
– Ось. Забула показати, – ловить мене на порозі старенька й знову прямує до кімнати. Повертається з величезною коробкою з-під цукерок «Ювилейные»: – Це мені Міша привозить. Знає, що люблю.
Я ж тим часом записую в блокнот номер бабусиного мобільного. Аби на честь жіночої солідарності 8 Березня розвіяти сірі будні Білої Глини теплим словом…
Олена ЛІВІЦЬКА.