Така солодка назва у турійської глибинки – Ягідне, та аж ніяк не солодка доля багатьох її мешканців, значна частина яких – переселенці з Польщі. Ще до 1947 р. – горезвісної операції «Вісла» – на землі УРСР переправляли українців із прикордонних територій, хоча депортація мала не настільки насильницький характер, як пізніша «етнічна чистка». Серед них – Анастасія Скубій, життя котрої нагадує шлях крізь терни. Та не до зірок, а до сірих буднів…
Нині Анастасія Юліанівна доживає віку в Ягідному на Турійщині. Поряд – рідні брат і сестра, племінники. Вони – єдина радість і втіха, бо власної сім’ї жінка не створила. На запитання про життя відповідає, опускаючи очі додолу:
– На фермі доля моя пройшла…
Коли починаєш розпитувати про минуле, баба Настя лишень рукою махає: мовляв, нічого не пам’ятає. Та варто смикнути за маленьку ниточку її спогадів, як назовні викочується цілий клубок історій.
Правда, про дитинство пригадує менше. Толком і не знає, якого року до її дому завітали представники польської влади і сказали їхати світ за очі.
– Чи 1943-й, чи 1944-й. Пам’ятаю, що була війна. Ще як у Польщі жили, то німці приходили до нас. На подвірку стояв котел, то варили окупантам їсти. Ті кликали: «Ком, ком» і давали нам хліб, помазаний варенням. А такі чорні були серед радянських, із маленькими очима, (вочевидь, бабця має на увазі вояків зі східних республік СССР – авт.), то пригощали шоколадками.
Одного дня прийшли поляки і сказали збиратися: вивозили підводами на станцію. У селі була половина українців – усіх вивезли. Пару душ осталося, якось зуміли приховатися, – провадить бабця.
У далекі сорокові Анастасія Юліанівна була дитиною (народилася 1932 р.), тож не розуміла, що коїться. Коли їхали, одного коня взяли із собою, а другого в них забрали: «вийшли з ліса чи то бандити, чи партизани – холера їх знає».
У Польщі сім’я Скубій не голодувала навіть у воєнний час: жили добре, мали велике господарство (про це свідчить і довідка із Львівського архіву, де все перераховано). Біди прийшли постфактум – в українське повоєння. А точніше – у волинське, бо спочатку родину відрядили до Запоріжжя.
– Сказали, що дадуть житло. Приїхали, а там розруха. Добре, що була хата ціла у німецькому поселенні – там оселилися, а багато будівель залишилися розвалені. Совєти забрали все – коней, корову, борони, плуги в колгосп. Біля нас жили люди – дуже бідні, не мали що їсти й одягнути – з латочок шили одежу. То ми їх кормили: молоко давали, картоплю. Дівчинка маленька – зо два рочки мала, а не ходила – від голоду. Аж потім стала на ноги.
На півдні України переселенці довго не затримались: організм матері не сприйняв того клімату, тож подалися шукати долі на інші землі. Власне, так і потрапили на Волинь, адже на хуторі Сорочин коло Ягідного жив дядько Анастасії – Тарас Скубій: раніше туди переїхав не в примусовому порядку, а господарювати. Купив землю, збудував хату. Тож родина оселилася в родича.
– То нам було де жити, а інші люди землянки рили, – оповідає жінка. – Коли совєти переселили з хутора в село, то звели свій дім.
Уже змалечку Анастасія Юліанівна мусила працювати, аби вижити:
– Корів пасла. Мати приведе на службу і йде, а я плачу. Так тяжко було…
Одного дня нечувана біда прийшла в родину: всі похворіли на тиф. Покотом лежали на койках, лише матір хвороба оминула:
– Замолоду переболіла вже. Сама мусила все робити по хазяйству. Ніхто не приходив, ніякі лікарі. Мати варила якусь бовтанку кислу, ми пили її і весь час молилися. Брат малий, думали, вже вмре – геть було не добре. Та видужали – Бог поміг.
Оповідаючи, баба Настя поглядає то на мене, то на невістку її сестри, яка і привела нас до будинку старенької. Подекуди мовби забуває про мою присутність і провадить не так вимушено і щиро. Найбільше вразило у спілкуванні з жінкою, що вона не йме ліку своїм братам і сестрам.
– Нас було дванадцять дітей в сім’ї, – каже.
– Та хіба? Дев’ять було! – поправляє родичка.
– Мо, й так, – не перечить старенька.
Воно й не дивно, адже багато рідні Анастасії Скубій загинуло в період війни, інших розкидало по світу. Її батьків і 4 малих братів та сестер тоді вивезли в Україну, а решту спіткала гірка доля: найстарший брат поліг на фронті, другий – помер у німецькому концтаборі, безвісти зникла сестра Єва. Відомо, що жива одна із сестер Мотрона, якій понад 90 літ, мешкає у Франції.
– Жодного разу не бачилися, лише листи писали, – розповідає Анастасія Юліанівна. – Не відаю, як вона туди й потрапила.
Не дарма кажуть, що час лікує. А все тому, що стирає біль, стирає спогади. Про життя за Бугом бабі Насті нагадує нині хіба що величезний шрам на животі:
– Брати гралися на печі, а мене мати попід піччю положили, а вони як не скочать мені на живіт!.. Недавно у больниці лікар питав, що то за шрам на животі, яку мені операцію робили. А я кажу – ніколи не робили. Аж потім згадала, що тоді в дитинстві мене зразу повезли підводою рятувати. Там стояли радянські солдати – російський лікар зробив операцію. Ото й живу по сю пору…
Ірина ВОРОБЕЙ.
Фото автора.