Євгеній Ткачук – із тих депутатів Луцької міської ради, котрі активно і вголос заявляють свою позицію. При цьому не гребують тонкощами закулісних ігор, аби позицію підтримали колеги. Добре це чи ні? Якщо громада отримує дивіденди у вигляді конкретних справ, чи то новенький дитячий майданчик, чи кілька метрів укладеного асфальту, – нарікати ніхто не буде.
Останній раз ми спілкувалися у травні 2011 року. Тоді Євгеній Євгенович ще не став до керма у депутатській групі «Рідне місто», котра послідовно прямує промерівським курсом, і не працював у постійній комісії з питань земельних відносин та земельного кадастру. За два роки багато що змінилося. Про це й чимало іншого – наша розмова з паном Ткачуком.
Інтерв’ю записували в офісі Євгенія Євгеновича, у кабінеті керівника ПП «Автоцентр Плюс». Тут – чимало дрібничок, котрі якщо не розповідають про господаря, то принаймні додають кілька штрихів до його портрету. На столі, окрім звичного директорського начиння, – факсимільне видання Луцького Євангелія, передане представниками духовенства на знак подяки за благодійність. На протилежній стіні – сувенірні моделі дорогих авто. То – подарунків друзів.
Пан Ткачук – у гарному настрої. Каже, що так він почувається завжди. Щоправда, коли диктофон спрацьовує, депутат помітно серйознішає.
– Євгенію Євгеновичу, почнемо з останніх подій: під час чергової сесії ви попрохали Луцького міського голову Миколу Романюка детальніше розповісти про умови укладання кредитної угоди між ДКП «Луцьктепло» та Європейським банком реконструкції та розвитку. Навіщо? Маєте сумніви щодо законності договору?
– Ні. У мене не виникло жодних сумнівів щодо законності підписання кредитної угоди. Справа в іншому. Сьогодні що маємо? Борги. Доводиться сплачувати чималі відсотки за кредити, взяті за часів попередньої каденції. Як приклад – «Луцьке підприємство електротранспорту»: придбавши в лізинг транспорт, загнали підприємство в боргову яму, з якої не відомо коли й виберуться. Це – по-перше… По-друге, прочитав на сайті «Під прицілом» інформацію про умови укладання кредитної угоди між «Луцьктеплом» та ЄБРР, і мені кинулася в очі відсоткова ставка того ж кредиту – 15%. Ніби й невеликі відсотки, бо зараз за кредитами фізичні особи сплачують від 21 до 23% у гривнях. А мова йшла про євро. 15 відсотків – це дуже багато! Якщо на таку пропозицію зголоситися на ті 10 плюс 4 грантових мільйони, то вони будуть золотими для громади. 7-8 відсотків? Проаналізувавши всі за і проти, тоді можна погоджуватися й підписувати угоду. Зрештою, слід щось робити, зокрема й у сфері енергозберігаючих технологій і реконструкції тепломереж, на що місто хоче взяти кредит. Не лише в Луцьку, а й в усій Україні маємо проблеми: мережі старі й не раз гріємо повітря, а не приміщення. Тому модернізація системи – на часі. Коли ж підключаються інвестори й у хід ідуть немалі суми, потрібно проконтролювати розмір відсоткової ставки. Я про це говорив із Миколою Ярославовичем (Луцьким міським головою Миколою Романюком, – авт.). Повідомив, що озвучу запит, аби всі дізналися що й до чого.
– А як оцінюєте останні кадрові рокіровки у виконавчих органах луцької влади, зокрема призначення Тараса Яковлєва на посаду заступника міського голови?
– Мені складно сказати на всі сто, наскільки правильним чи неправильним було це рішення. Тараса Яковлєва знаю не один рік. До речі, ми з ним були конкурентами на виборах, бо він балотувався у депутати Луцької міської ради по тому ж округу, що і я. Тарас одним із перших привітав із перемогою. Нічого поганого про цю людину не можу сказати. Як на мене, нормально працював начальником відділу комунального майна. Вік? Можливо, й бракуватиме життєвого досвіду, але це – наживне. Так, посада заступника міського голови – відповідальна й така ніша, як економіка, – досить складна… Певно, тут і потрібно більше економічної складової, натомість попередній заступник із головою поринув у політику. То була його помилка. Хоча згодом усе побачимо. Час покаже. Рекомендую Тарасові більше дбати про економіку, а менше про політику і тоді буде результат.
– Майже рік тому, 29 лютого 2012-го, ви очолили депутатську групу «Рідне місто». Очевидно, беручись за таку роботу, Євгеній Ткачук керувався конкретними мотивами й плекав сподівання. Чи вони виправдалися?
– Посада керівника дісталася мені, адже таке рішення прийняла група. Відповідно провели голосування. Так, ще Андрієм Козюрою (депутат Луцької міської ради, попередній керівник групи «Рідне місто», – авт.) підписано угоду про співпрацю з міським головою. І на сьогодні ми від неї не відмовляємося – співпрацюємо. Самі бачите, скільки зроблено в Луцьку та які проекти – в роботі. Вважаю, що мер – на своєму місці. Мені сподобалося, як сказав Олег Чернецький (депутат від фракції ВО «Свобода», – авт.): після Миколи Романюка добре ставати мером, бо всі борги буде погашено. То, певно, – показник.
– Ви хочете сказати, що портфель керівника депутатської групи дістався вам виключно через відповідне рішення колег і особисті амбіції тут ні до чого?
– Можливо, на той момент і були амбіції… Але, окрім того, будь-яка посада – ще й відповідальність. У цьому випадку і перед колегами, і перед громадою. Доводиться бути гнучким, балансувати між одним та іншим, знаходити компроміс. А скільки часу на це потрібно! Так, нам закидають підтримку мера, але… Ніхто не диктує. Немає такого, аби Микола Романюк вказував що і як робити. Всі ж цивілізовані люди, які здатні знайти спільну мову.
– Колектив «Рідного міста», як на мене, політично різношерстий: Микола Яручик залишив «Свободу», Віталій Кварцяний не волів перебувати у «Фронті змін». Що ж є загальним об’єднувальним фактором?
– Мені здається, що «Рідне місто» об’єднало людей, котрі кожен у своїй сфері чогось досягнув. І причому – немалих результатів. От, до прикладу, Микола Яручик. Він створив власний бізнес, благодійний фонд, допомагає людям. Віталій Кварцяний – відомий тренер, а ще людина, котра тримає позицію. А Микола Дендіберін? Та він двадцять років працює з дітьми. Його насправді переконати в чомусь дуже складно. Він іде своїм курсом, але з цієї лінії не сходить. І це також заслуговує поваги. Іван Корчук – директор великого комунального підприємства «Луцькводоканал». Вважаю, всі члени нашої групи – особистості. Що тут ще скажеш? Можливо, тому що кожен має досвід і власну думку, нам простіше вирішити якісь питання спільно.
– У «Рідне місто» фактично об’єдналися депутати, котрі з різних причин опинилися поза фракціями: хтось сам пішов, когось «попросили». Виходить, що група якимось чином дублює функції фракції?
– У фракції більше емоцій, бо там, можливо, – більше політики. Хоча… Фракція «Сильна Україна», де я працював, і котра розпалася, була нечисельною – всього дві особи, тому в нас не існувало партійної дисципліни в чистому вигляді. У попередній розмові я про це розповідав. Тому кожен голосував, як вважав за потрібне. Сьогодні діє такий же принцип: питання принципове – ретельно обговорюємо, щось простіше на кону – кожен вирішує сам. Можете взяти роздруківку й подивитися. Та й про яку диктатуру може бути мова, коли об’єдналися самодостатні люди. Анатолій Бірюков. Та він уп’яте обраний депутатом! Певно, це про щось свідчить. Так, Анатолій Євгенович іноді надто багатослівний, і не раз просимо його бути більш стриманим, але загалом говорить він правильні речі.
– Пан Бірюков не раз зауважував: не проти стати почесним громадянином Луцька. Наскільки серйозна ця ідея? І чи підтримали б ви її, якби таке питання з’явилося у порядку денному сесії?
– Якщо люди п’ять разів обирають, то, певно, він заслуговує відповідного звання. Порахуйте, 25 років людина відпрацювала на благо громади й на громадських засадах. Погано чи добре трудився? Оцінку дають люди – його обирають. Значить, він на це заслуговує.
– До речі, з групи вийшов Андій Козюра, котрий раніше її очолював. Ви прохали його лишитися й працювати пліч-о-пліч?
– Андрій Григорович залишив групу, щойно мене обрали керівником. Певно, зіграли якісь власні амбіції. Ніхто не докладав зусиль, аби він пішов. То було його особисте рішення.
– Які зараз у вас стосунки з Андрієм Григоровичем?
– Та все нормально. Спілкуємося й співпрацюємо. Андрій – професійний юрист, тому не раз звертаюся із запитаннями.
– У березні минулого року ширилися чутки, що пан Ткачук, як керівник групи, веде переговори із луцькими регіоналами задля об’єднання сил. Зрештою, злиття не відбулася, проте скажіть: чи дійсно такі перемовини мали місце?
– На сто, ні, на двісті відсотків можу запевнити, що все це – плітки. Пам’ятаєте: «Сильна Україна», від якої я йшов на вибори, приєдналася до Партії регіонів? Я ж не пішов із усіма. Щодо вашого запитання: ніяких розмов про злиття групи з регіоналами не було. Нічого не маю проти членів фракції Партії регіонів у Луцькій міській раді. З Іваном Смоленгом знайомі давно. У нас гарні стосунки. Та й решта регіоналів – порядні люди. Дай Боже, аби й у інших політичних силах бути такі ж люди.
– Що ж вам заважає до них приєднатися?
– Вважаю, що обранець громади узагалі не повинен бути політично заангажований. Що ми, депутати міської ради, вирішуємо? Переважно господарські питання. Якщо є одне чи два політичних, то це – більше піар. Отак я вважаю. Як не крути, а маємо працювати для лучан. Ішов я по другому округу, давав якісь обіцянки людям. Тож мене більше цікавить, як їх виконати. Отаке поставив собі за ціль. Чи вдасться? Постараюся!
– Чимось уже можете похвалитися?
– Зараз візьму листівку, де є передвиборча програма. (Встає, іде до столу й шукає листівку, – авт.). Так… Благоустрій дворів і асфальтування? Мені пощастило, що у 3-му виборчому окрузі депутатом було обрано Миколу Яручика – мого товариша. Спільними зусиллями намагаємося вирішувати проблеми жителів мікрорайону ЛПЗ. Наприклад, у одному дворі на бульварі Дружби народів, коло будинків 8 та 10, повністю заасфальтовано прибудинкову територію. Також заасфальтовано пішохідні доріжки перед будинками 7, 9, 7-а, що на вулицях Грабовського та Шота Руставелі, 10. Навесні, як буде погода, там відремонтують ще й дорогу. Окрім того, в одному з гуртожитків, що на Дружби народів, чотири роки не працював ліфт. Куди лишень не верталися інваліди, пенсіонери та решта мешканців. Нещодавно й це питання вдалося вирішити. Неодноразово давав запити, аби перед чотирма гуртожитками на ЛПЗ облаштувати пішохідну доріжку. Обіцяли, що в 2013-му неодмінно буде тверде покриття. Також будуть заасфальтовані доїзди до 22-го та 23-го дошкільних установ. Ремонтуємо дитячі майданчики. Навесні привеземо піску для пісочниць. Далі… Криті зупинки на вулицях Бенделіані, Дружби народів та Станіславського? Уже розроблено концепцію таких зупинок: я подав запит на сесію, колеги його підтримали. Допомога 20-й та 24-й школам, а також 22-му та 23-му садочкам? У 23-му дошкільному закладі необхідно замінити смітники на сучасні, а дах уже зроблено. Ще замінили столи в їдальні, аби відповідали санітарним нормам. У 22-му садочку допоміг облаштувати дитячий живий куточок.
– Два роки тому ви розповідали, що запросто лишали виборцям номер свого мобільного телефону. А нині?
– І досі не роблю з цього секрету. Навіть працівників відділу секретаріату Луцької міської ради попрохав, аби давали номер людям. Є проблема – нехай звертаються, постараюся допомогти. Вважаю, такий телефонний метод роботи значно ефективнішим, аніж просиджування годин у громадській приймальні. Номер не змінював і не буду цього робити.
– Нині ви – депутат позапартійний і позафракційний. Чи маєте намір бути в такому ж статусі до кінця каденції?
– Ніколи не кажи ніколи. Це – народна мудрість. Не знаю… Сьогодні мені комфортно в такому статусі. Ніхто не телефонує мені з Києва і не керує, як вчинити. Голосую, як вважаю за потрібне, як дозволяє власна совість.
– Ще один нюанс: 2012-й позначився для вас і зміною комісії. Якщо раніше працювали у транспортній, то нині – в земельній. Чим довелося пожертвувати, на які поступки піти, аби отримати місце саме в земельній комісії?
– Звісно, далися взнаки особисті амбіції, бо спершу, коли ділили посади в комісіях, я й мав працювати в земельній, але представники найчисельнішої фракції «Батьківщина» все переграли. Мовляв, пов`язаний із транспортом, там тобі й місце…
– До речі, у вас був шанс очолити так звану транспортну комісію, коли там відбувалися кадрові зміни. Чому не скористалися?
– Напевне, мою кандидатуру підтримали б. Напевне… Але «пішли» публікації, що я когось підсиджую. А тут Роман Бондарук (депутат від ВО «Батьківщина, – авт.) звернувся з ініціативою помінятися місцями, бо він нині багато працює з ОСББ. Та й керівництво транспортною комісією – квота «Батьківщини». Тому так усе й склалося.
– «Свободівці» все частіше закидають колегам по мандату, міському голові й виконавчому комітету порушення у сфері земельного законодавства. Зокрема Святослав Боруцький нещодавно закликав владу припинити впровадження земельних схем. Що скажете з цієї нагоди? Чи дійсно такі схеми мають місце?
– Не назвав би це схемою. Натомість у законодавстві є чимало прогалин, які окремі люди вміло використовують. Сьогодні (а так визначено нормативною базою) людина, коли встановлює торговий павільйон, звільняється від сплати за землю. Що там побачила «Свобода»? Певно, треба запитати у її представників. На сьогоднішній день справа, про яку говорив пан Боруцький, – в суді, тож варто дочекатися рішення Феміди. Думаю, держава запроваджує зміни в законодавстві, аби зменшити податкове навантаження на підприємців.
– У переліку земельних питань кілька разів зустрічала прізвище Ткачук. Підприємець прохає надати ділянку на умовах оренди для будівництва та обслуговування об’єкта комерційного призначення. То ваш родич чи просто однофамілець?
– Це дуже близький родич – мій син. Інше прізвище, котре також є у тому проекті рішення, – Линник. То – мій брат і компаньйон у бізнесі. Мені вже закидали, що, мовляв, нам надано земельні ділянки. Ніхто їх не надавав. У 2010 році, зауважу, що ще не був депутатом, ми отримали дозвіл на встановлення 5 магазинів. Депутати проголосували тоді одноголосно, а відтак погодили відповідні дозволи. Три магазини вже працюють, там реалізовуємо м’ясну продукцію власного виробництва. До кінця 2013 року плануємо збудувати ще два. На той час законодавство передбачало можливість укладання сервітутів. Тож ми й сплачуємо від трьох до чотирьох тисяч гривень на місяць за оренду землі. Цьогоріч договір оренди завершується, тому й питання було винесено на розгляд сесії. Хочемо його продовжити, щоби мати можливість сплачувати за оренду й тим самим поповнювати бюджет міста.
– Щодо бізнесу: народним депутатам законодавством заборонено займатися підприємницькою діяльністю, натомість обранцям громади дозволено. Євгенію Євгеновичу, депутатові міської ради простіше вести бізнес чи ні?
– Повертаючись до попереднього запитання: дійсно, простіше було б переписати ті магазини на когось із іншим прізвищем і не вислуховувати звинувачень, але я хочу показати таким чином, що все роблю законно. Мало того, хочу сплачувати в бюджет гроші за оренду. Мусить бути співпраця бізнесу і влади. Чи простіше депутатові вести бізнес? А всі ці моменти, про які ми щойно говорили, – показник. Як не крути, а підприємцеві час від часу необхідно звертатися до органів влади. Раніше жодних проблем не виникало. Тепер же активно реагують на прізвище. Але я не буду ховатися і надалі працюватиму відкрито.
– В Україні традиції кумівства досить міцні. Як відомо, ви – куми з народним депутатом Ігорем Палицею. Свій особливий статус вже випадало використовувати задля лобіювання особистих інтересів чи інтересів громади?
– А від вас нічого не сховаєш (сміється, – авт.). Я би трохи перефразував… Лобіювання інтересів? Якщо випаде нагода поспілкуватися з Ігорем Палицею, або звернутися з проханням щодо вирішення актуальних питань міста, конкретного мікрорайону, де мене обрали, то із задоволенням це зроблю. Ви знаєте, що після виборів до Верховної Ради фонд Ігоря Палиці відновив свою роботу. Він робить те, про що й говорив, а ми – лучани, за це можемо лише подякувати. Вважаю, депутат повинен використовувати всі засоби, аби виконати обіцяне.
Розмовляла Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото з особистого архіву Євгенія ТКАЧУКА.